25.03.2021 Естетика 21 група кухарів( 2 урока)

 Тема:О.Баумгартен і введення терміна "естетика". Естетика в духовному житті  України.

Естетика (від грецьк. aishetikos — почуттєвий) корінням сягає глибини віків. Її розвиток та становлення відбувались у нерозривному зв'язку з філософією. Естетика відчула на собі тягар боротьби різних філософських шкіл і напрямків у пошуках істини, аж до ХVIII ст. не була самостійною філософською дисципліною.

У 1750 р. побачив світ перший том трактату «Естетика» відомого німецького філософа Олександра Готліба Баумгартена (1714-1762), відтак естетика виокремилась у самостійну галузь філософського знання.

При розгляді історії розвитку естетики як науки, можемо помітити видозміну предмета її вивчення. Теоретики естетики іноді намагалися звести її до філософського осмислення прекрасного, інколи стверджували, що вона є філософським осмисленням мистецтва. Одні дослідники цієї проблеми доводили органічний зв'язок естетичного та художнього, інші ж намагалися це заперечити. До сфери естетичного належать: естетичні властивості, естетичні зв'язки, естетичні явища, естетичні процеси. А до сфери мистецтва — художня практика, художні твори як її результати, а також процес сприйняття цих творів. Естетична свідомість формується й на основі сприйняття творів мистецтва, а художня творчість є естетичною. Тож твори мистецтва є естетичним явищем, а їх художнє сприйняття — процес естетичний. Отже, естетичні властивості та явища належать до предмета мистецтва та відображаються в системі художніх образів різних видів мистецтва. Більше того, естетичний компонент свідомості людини як своєрідне естетичне явище відіграє одну з провідних ролей як у процесі створення художніх творів, так і в процесі їх сприйняття.

Художній твір, як результат художньої творчості митця й об'єкт сприйняття іншою особою, акумулює в собі не лише певний матеріал дійсності, осмислений, узагальнений і відображений митцем, а й рівень розвитку естетичного смаку, сформованість естетичного ідеалу та естетичні переконання художника.

Як і будь-яка наука, естетика має власні предмет та об'єкт.

Об'єктом естетики є та частина дійсності, що потрапила в коло пізнавальної діяльності людини, котра оцінює її за законами краси.

На думку авторів, естетичним є все те, що задовольняє естетичні потреби та викликає потребу в прекрасному. Тож до пізнання естетичного ми йдемо через осмислення почуття прекрасного. Пізнання й оцінка естетичного суто раціональними шляхами — неможливі.

   

Предметом естетики є ті аспекти реальної дійсності, що відображаються в її поняттях, категоріях і законах. Естетичні категорії та закони ґрунтуються на естетичних властивостях, явищах і зв'язках.

Естетичні властивості — це естетичні потреби, естетичний смак, естетичний ідеал і все прекрасне в дійсності та мистецтві.

Естетичні явища — це, зокрема, трагічне й комічне. Вони є одночасно й категоріями естетики, й формою прояву зіткнення добра та зла, відносин між людьми і суспільством, стосунків між людьми в суспільстві, людини та природи, людини й різних соціальних груп і спільнот: партій, націй, класів та ін.

Естетичні процеси — це діяльність зі створення естетичних цінностей митцями, їх сприйняття іншими людьми, а також естетичне відношення людини до навколишньої дійсності.

Естететичні зв'язки — це взаємозв'язок естетичних потреб і естетичних почуттів; естетичних потреб та естетичних ідеалів; естетичного сприйняття й естетичної оцінки; естетичної оцінки прекрасного та потворного; комічного й трагічного; ідеї і художнього образу; художнього змісту та художньої форми; суб'єктивного й об'єктивного в естетичній оцінці; загального та часткового в художньому образі тощо.

Естетика, як і будь-яка наукова сфера, — це система категорій і законів, які перебувають в органічній єдності та взаємозалежності. До категорій естетики належать, зокрема, прекрасне та потворне, піднесене й низьке, трагічне і комічне, які перебувають не лише у взаємозв'язку, але й у розвитку, що зумовлено як станом матеріальних систем (носіїв естетичних властивостей), так і рівнем розвитку суспільства, наукового пізнання та практики. Єдність категорій і законів особливо проявляється в тому, що будь-яка зміна змісту одного з них неминуче тягне зміну змісту інших. Наприклад, зі зміною погляду на предмет мистецтва видозмінюється поняття художнього змісту.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. естетика посідає визначне місце в духовному житті України.

Якщо певні досягнення української естетики XVII-XVIII ст. були пов'язані з діяльністю Києво-Могилянської академії, то на межі XVIII-XIX ст. важливу роль у теоретичному житті починають відігравати Київський, Харківський та Львівський університети, а також українські професійні театри, музика, живопис.

Серед представників Києво-Могилянської академії звертає на себе увагу непересічна постать ГЕОРГІЯ ЩЕРБАЦЬКОГО (1725 - рік смерті невідомий). Після закінчення Академії він викладав у її стінах філософію, поетику, риторику. Великою популярністю користувалася написана Щербацьким п'єса «Трагедокомедия, нарицаемая Фотий, т. е. об отступлении западной церкви от восточной». Побудована на виявленні конфлікту між православ'ям та католицизмом, п'єса Г. Шербацького розробляла складний жанр трагікомедії. Автор також намагався широко використовувати міфологічні мотиви для розкриття конкретних реальних позицій.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ - непересічне явище української духовної культури XVII-XVIII ст. Заснована у 1632 р. майбутнім митрополитом київським Петром Могилою, вона започаткувала розквіт наукової діяльності в Україні, стала виразником національної свідомості українців. До визначних діячів Академії належали Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький, Лазар Баранович та ін.

Одним з найяскравіших представників українське філософії та естетики XVIII ст. був, безперечно, Г. С. Сковорода. Його естетика органічно поєднана з етикою, де віддається перевага передусім почуттям моралі, а саме - пошукам добра, дружби, взаєморозуміння. Сковорода пов'язує морально-естетичний світ людини зі ступенем її «осердеченості». «Серце», «сердечність» у поезії філософа звільняються від свого біологічного значення і набувають значення морального, стають символом людяності. Серед естетичних категорій, які привертають увагу філософа, особливого значення набуває категорія «гармонія». Г. Сковорода перебував під значним впливом ідей Платона, намагаючись наслідувати навіть форму його філософії - діалоги.

Поміж робіт Сковороди особливе естетичне навантаження мають «Сад божественных пісней» (1753-1785), «Наркісс» (1769-1771), «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773) та ін.

Поняття «серце», «сердечність», «осердеченість», які глибоко вивчалися Г. Сковородою, знайшли творче втілення у роботах П. Д. ЛОДІЯ (1764-1829) - українського просвітителя, філософа, юриста. Він намагався обгрунтувати ідею «научування серця», яка, на думку дослідників, віддаляла український класицизм від європейського, а пізніше «серце» стає центральною організуючою категорією романтизму.

Сковорода Г.С. (1722-1794) - народився у козацькій родині і з 12 років почав навчатися у Києво-Могилянській академії. У її стінах з короткими перервами він провчився до 1753 р. Важливим для Сковороди був 1770 р., який він вважав роком внутрішнього містичного «просвітлення». З цього року Сковорода присвячує себе пошукам духовної істини.

П. Лодій заслуговує на увагу не лише як інтерпретатор естетичних ідей Сковороди, а й як самостійний дослідник теоретично перспективних ідей. Серед них слід зазначити розробку поняття «досконале» і його трансформацію у визначення краси. На думку Лодія, «досконалість - це узгодженість речі в єдиному, тобто в меті», а «началом досконалості» і є та мета, для досягнення якої в «сущому все узгоджується». Поняття «краса» і «потворність» визначаються через почуття, силу їх переживання людиною. Отже, «краса - це досконалість переживання пізнаваного», а «потворність є недосконалість почуттів при сприйманні пізнаваного».

Яскраво виражену естетичну спрямованість мали роботи М. О. Максимовича. Він перший в українській теорії обґрунтував поняття «народність», пов'язуючи його з «усною словесністю» народу. М. Максимович досить високо цінував добу Просвітництва за ідеї освіти, культури, які ця доба проголошувала. Серед видів і жанрів мистецтва вчений вирізняв поезію, зокрема ті надбання, які мало вже «Слово про Ігорів похід». На його думку, саме історична поезія значною мірою відбиває національну свідомість. Теоретик високо цінував саме фольклористику, і поступово в його роботах відбулася естетична переакцентація з культурних орієнтирів писемної літератури на народнопоетичну. Постійно проносячи цю ідею, він надавав їй вагомості, обґрунтував і зробив складовою концепції народності.

МАКСИМОВИЧ М.О. (1804-1873) - український історик, філолог, природодослідник. Автор праць з археології, історії, географії України VI-XVIII ст. Перший ректор Київського університету.

У 30-50-ті роки XIX ст. увагу фахівців привертали дослідження представників харківської філософської школи. У 1831 р. у збірнику «Брошурки» друкується стаття І. КРОНЕБЕРГА «Отрывки» а в 1850 р. - робота А. МЕТЛИНСЬКОГО «Погляд на історичний розвиток теорії прози і поезії». Послідовник Ф. Шел-лінга, харківський професор І. Кронеберг порушує питання про самостійність естетики як філософської науки. На його думку, естетика повинна займатися усіма проявами «витонченого» в навколишньому світі. Важливе місце в теорії І. Кронеберга займав аналіз меж прекрасного, вияви якого дослідник пов'язував не лише з мистецтвом, а й з природою, суспільством, конкретною людиною.

Щодо позиції А. Метлинського, то він активно включався в дискусії про місце й роль релігійного світоставлення в мистецтві. Його цікавить проблема співвідношення понять «істина - добро - краса». На думку А. Метлинського, мистецтво не в змозі ані повністю розкрити глибинний зміст цих понять, ані збагнути цю тріаду «у чистому вигляді». Тому мистецтво з властивим йому художньо-образним мисленням має «спілкуватися» з філософією і релігією. Теоретик вважає, що християнська доба позитивно вплинула на розвиток мистецтва, поглибивши його духовність і надавши йому можливість виступати як засіб примирення природи й духу, свободи і необхідності, кінцевого й безкінечного.

Аналізуючи естетику України цього періоду, слід наголосити, що вона в основному мала мистецтвознавчу орієнтацію. Це зумовлювалося тією значимістю, яку митці, особливо письменники, мали в історії української культури. Водночас і естетика була здатна виступати досить міцним підґрунтям українського мистецтва.

Отже, кінець XVIII - XIX ст. - це період, коли естетика виступає як самостійна наука. Вона активно засвоює історичні надбання, використовує вироблені на перших етапах становлення науки терміни і поняття, уточнює і розвиває їх. Спираючись на принцип спадковості, естетика поступово посідає гідне місце в структурі суміжних наук.

 Домашнє завдання: Опрацювати поданий матеріал. Законспектувати виділене.