30.03.2022 Естетика 94 група електромонтерів (2 урока)

 Тема: Естетика чуття. Значення кольору, звуку і форми для розвитку естетичного чуття. Естетичний смак. Естетичний ідеал.

У чуттєвій природі людини естетичному чуттю належить особливе місце, адже це найскладніше чуття, спираючись на яке людина орієнтується у світі прекрасного і потворного

Саме естетичне чуття мав на увазі видатний російський поет Олександр Блок, коли писав:

Твой взгляд – да будет тверд и ясен:
Сотри случайные черты – И ты увидишь: мир прекрасен.

Проте людство в цілому і кожна конкретна людина проходять складний і тривалий шлях, перш ніж навчаться стирати випадкові риси і бачити те, що дає змогу впевнено сказати: світ прекрасний.

Як же навчитися орієнтуватися у складному світі, що оточує нас? Значну допомогу в цьому людині надають її чуття, які можна поділити на дві великі групи:

1. Зовнішні чуття:

• зір;
• слух;
• дотик;
• смак;
• нюх.

2. Внутрішні чуття:

• любов;
• колективізм;
• ненависть;
• дружба;
• відданість.

Естетичне чуття – це складний синтез зовнішніх і внутрішніх чуттів. Зовнішні чуття – зір, слух, дотик, смак, нюх – мають не однакове значення в житті людини. В процесі історичного розвитку «олюднюються» передусім чуття зору, слуху, дотику, а в чутті смаку і нюху переважає фізіологічний рівень.

Чуттями зору і слуху володіє і тварина. Проте при однаковій анатомічній будові ока, вуха у людини і високорозвиненої тварини їхня здатність бачити й чути суттєво відрізняється: тварина володіє зором, але око, яке вміє насолоджуватися красою, має лише людина. Слух також властивий тваринам, але музичний слух має лише людина.

Формування зовнішніх чуттів – це результат тривалої біологічної еволюції світу, а виникнення і розвиток естетичних духовних чуттів – результат всієї соціальної історії людства. Тільки завдяки різноманітним формам діяльності розвиваються «музичне» вухо, око, що відчуває форму краси, тобто «такі чуття, які здатні до людської насолоди».

Аналізуючи роль і значення зовнішніх чуттів у становленні естетичного чуття, ми розглядаємо можливості людського ока як безпосередній шлях до сприймання кольору, вухо – звуку, а дотик – опанування формою. Органічна єдність «ока – кольору», «вуха – звуку», «дотику – форми» створює, на нашу думку, перший, або «елементарний», рівень естетичного чуття. Пізніше на перший рівень «нашаровуються» більш складні рівні, зміст яких пов'язаний з виявом внутрішніх чуттів людини, що розкривають її морально-етичний світ, рівень «олюдненості».

Арістотель був першим, хто намагався обґрунтувати феномени світла і кольору. Походження кольору і його різноманітність він пояснював взаємодією темряви і світла. Арістотель ввів надзвичайно цікаве поняття «актуально прозорий»: частина простору між оком і предметом. Поза «актуально прозорим» предмет не має не тільки кольору, а й навіть контуру, він поглинається темрявою. Досить з'явитися світлу, і дійсність, що оточує нас, починає сприйматися як кольорова даність предметного середовища, яка існує у певному просторово-часовому вимірі.

Декарт чітко відмежовував субстанційну природу світла від відбиття, яке здатне сприймати людське око. Він висловлював цікаву думку про світло як стимул до пізнання і як його основу.

У професійній творчості колір не має сталих, однакових форм застосування. Впродовж усієї історії розвитку образотворчого мистецтва дослідники кольору шукали його власну сутність у кожному конкретному історичному періоді в різних модифікаціях.

Важливим аспектом вивчення природи кольору є психолінгвістичний аналіз, яким активно займаються мовознавці. Особливий інтерес викликають експерименти із словом, яке означає колір у поетичній творчості. «Слово-колір» має здатність до глибокої і повної передачі чуттєво-емоційного змісту. З'являється поняття «кольорова мова», можливості якої яскраво використовували поети-символісти.

Звук і дотик так само, як і колір, виступаючи компонентами «елементарного» рівня естетичного чуття, також мають досвід теоретичного осмислення, історичну динаміку розвитку і специфіку втілення в мистецтві музики і скульптури.

Слід наголосити, що здатність активно сприймати навколишній світ у формах розвиненої чуттєвості в людині не закладена природою – природа закладає в людині лише органи чуттів. Така здатність є результатом культурно-історичного розвитку. Форми споглядання і уявлень не тільки не визначаються анатомо-фізіологічними особливостями органів сприймання, а, навпаки, задаються їм іззовні різними формами діяльності та різноманітністю цих форм.

Ольга Скороходова – людина незвичайної долі. В дитинстві, захворівши менінгітом, вона втратила зір, а пізніше – слух. Після смерті матері дівчинка потрапила до школи-клініки професора І. О. Соколянського, який намагався допомогти дітям, позбавленим зору і слуху. Зусиллями Соколянського у дівчинки була поновлена мова. У школі-інтернаті вона здобула освіту, пізніше закінчила інститут, захистила дисертацію.

Самоаналіз О. Скороходової щодо уявлень про світ і природу чуттів має велике значення. Наведемо кілька прикладів з книги О. Скороходової «Як я сприймаю, уявляю і розумію навколишній світ», де зазначається: «... коли відключені відразу два з п'яти чуттів, і тоді залишається шлях до пізнання навколишнього світу: ми відчуваємо його безпосередньо всім тілом, пересуваючись самі у просторі. Світло і звук виключені. Залишається повітря, яке завжди можна сприймати: його рух і напрям цього руху, температура і насиченість запахами...

Я абсолютно не відчуваю світла очима, але якщо я проходжу той простір, який не зайнятий ніякими предметами або входжу у відчинені двері, то у мене на поверхні обличчя таке відчуття, начебто я знаходжуся під дією світла...

Крім звукової луни, існує повітряна. Це може бути і повітряна хвиля від трамвая чи автомобіля, який швидко проїхав, і відбитий від стін великого будинку порив вітру, і ледь помітні повітряні струмочки, що витікають із відкритих вікон...

Все це відчувається натренованим дотиком і нюхом сліпоглухого. З цих, здавалося б, непомітних відчуттів поступово складається певне, досить переконливе уявлення про навколишній світ.

Також легко, як і запахи, я розрізняю стук або гуркіт меблів, які пересувають. Всі рухи передаються мені через вібрацію підлоги. Коли я йду вулицею, я відчуваю через вібрацію асфальту, чи їдуть машини, чи трамваї, чи автобуси...».

А ось кілька зауважень О. Скороходової щодо сприймання звуку і кольору: «Серед людей, які бачать, мало знайдеться таких, які повірять, що сліпоглухі можуть «слухати» пісню чи музику. А між тим сліпоглухий дуже добре відчуває звук голосу і гру на музичному інструменті і може мати велике задоволення. Безперечно, «слухає» сліпоглухий не вухами, а руками. Мені дуже подобається класти руки на рояль або якийсь інший інструмент, коли на ньому грають. Також я люблю тримати руку біля горла людини, що співає або говорить. Нерідко я визначаю голос того, кого слухаю...

Багатьох зрячих надзвичайно цікавлять питання, чи можу я уявити той чи інший колір? Чи можна за допомогою дотику розрізняти кольори?

На обидва ці запитання я відповідаю: «Безперечно, ні! Але оскільки я користуюся мовою зрячих, то про різні кольори і їх відтінки я говорю тими самими словами, якими про них прийнято говорити.

Уявити колір мені дуже хочеться і мені намагалися пояснити його. Наприклад, одного разу мені пошили дуже гарне плаття і сказали, що воно кольору кави з молоком. Мені подобався фасон плаття і особливо хотілося знати, який же це «кавовий» колір? Мені відповіли: – Зовсім такий, як кава з молоком. Уявляєш? – Безперечно, я уявила чашку гарячої кави з молоком, уявила навіть запах і смак кави, але тільки не колір, – замість кольору мені уявлялося моє плаття ...».

Знання специфіки світосприймання людей, які позбавлені можливості повноцінно чути і бачити, дає змогу повніше відчути роль і значення зовнішніх чуттів – великого дару природи. Удосконалювати і розвивати їх повинна вже сама людина, і якою мірою вона опанує це, такою мірою перед нею відкриється світ чуттєвої насолоди, доступний лише людській істоті.

Як уже зазначалося, внутрішні чуття людини – це чуття морально-етичні: любов, ненависть, колективізм, відданість, дружба тощо. Вони є свідченням певного рівня культури людини. Слід наголосити, що естетичне чуття не існує як окремий, відірваний від особистості феномен, а є наслідком її комплексного розвитку, свідченням високого рівня «олюдненості».

Естетичне чуття – складний синтез зовнішніх і внутрішніх чуттів.

Одночасне залучення двох зовнішніх чуттів значно ускладнює емоційну реакцію, стимулює пошук нових творчих рішень. Роль стимуляторів внутрішніх чуттів у цьому разі виконують видатні композитори, музична спадщина яких активно впливає на дитячу уяву. Композитор і створений ним твір, що став надбанням культури, набув загальнолюдського визнання, визначають моральний рівень ставлення конкретної дитини до власної творчості.

Естетичне чуття як наслідок складної попередньої чуттєвої роботи здатне пробуджувати фантазію, викликати до життя образи дитячої уяви. Водночас у дитини необхідно виховувати і глибоке розуміння того, що кожний вид мистецтва, роботу в якому стимулюють людські чуття, – це передусім складна професія, яка потребує глибоких знань, професійної культури, багаторічного удосконалення майстерності.

Естетичний смак. Категорія естетичного смаку з'явилася в європейській науці у XVII ст. як результат розвитку нових течій мистецтва XV – початку XVII ст., що ламали старі канони і породжували потребу в універсальних критеріях їх оцінки.

. І особливий внесок у розв'язання його вніс видатний німецький філософ І. Кант. Попередники Канта вже зробили крок до переоцінки чуттєвого та ірраціонального, що становило основу нового уявлення про людину. Вони визначали смак як здібність інтуїтивно відчувати прекрасне, Кант вважав, що суттєвим естетичним фактором смаку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного.

Саме від нього залежить судження останнього. Проте, якщо ці судження, незважаючи на їхнє індивідуальне джерело, містять у собі принципи всезагальності, що надає їм безмежну достовірність, то цей принцип всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю. Кант вважав, що почуття задоволення викликається всезагальною доцільністю, яка існує суб'єктивно як форма апріорного принципу свідомості та об'єктивно – як чиста форма предмета. Відтак, можна стверджувати, що притаманне нам естетичне почуття або почуття задоволення є усвідомленням доцільності предмета.

Естетичний смак є однією з найважливіших характеристик особистого становлення, що відбиває рівень самовизначення кожної окремої людини. Тобто естетичний смак не зводиться до здатності естетичної оцінки, оскільки не зупиняється на самій оцінці, а завершується присвоєнням або запереченням культурної естетичної цінності. Тому вірніше буде визначити естетичний смак як здатність особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а тим самим до саморозвитку і самовиховання.

     

Справді, людина, якій властиве почуття естетичного смаку, вирізняється з-поміж інших певною завершеністю, цілісністю, тобто є не тільки людським індивідом, а й особистістю. Різниця полягає в тому, що поза індивідуальними ознаками – стать, вік, зріст, колір волосся й очей, тип психіки – особистість володіє також індивідуальним внутрішнім духовним світом, який визначається певними соціальними цінностями та уподобаннями.

Становлення особистості – процес тривалий, який, власне, не завершується до останніх днів життя людини. Проте є вікова межа – від 13 до 20 років, коли формуються основні соціальні характеристики особистості, в тому числі й естетичний смак. Цінність кожної особистості і полягає саме в її неповторності, своєрідності. Значною мірою це досягається тим, що в процесі формування на особистість впливає неповторний комплекс культурних цінностей і духовних орієнтацій. Отже, створюється унікальність умов формування кожної людини. І естетичний смак при цьому стає не тільки інструментом творення такої унікальності, а й засобом її об'єктивації, суспільного самоствердження.

Якщо говорити про відсутність естетичного смаку, то це передусім прояв всеядності, тобто прийняття людиною будь-яких загальновизнаних естетичних і культурних цінносте

Часто естетичний смак зводять лише до зовнішніх форм його прояву. Наприклад, розглядають смак як здібність людини дотримуватись моди як у вузькому, так і в найширшому розумінні. Тобто смак зводять до уміння модно вдягатися, відвідувати модні виставки та спектаклі, знати про останні літературні публікації. Звичайно, все це не суперечить формам об'єктивації смаку, проте естетичний смак справді високого рівня – не тільки, більше того, не стільки зовнішні прояви, скільки глибока гармонічна сполука духовного багатства особи з відповідністю її соціального прояву.

Адже особистість, що володіє естетичним смаком, сліпо не додержується моди, а у випадку, коли модний одяг нейтралізує, деформує її індивідуальні особливості, вона сміливо може стати старомодною або нейтральною до моди. В цьому і проявляється її естетичний смак. Ще більшою мірою вибірковим він може бути щодо форм поведінки і спілкування. Особливості спілкування є, мабуть, головними характеристиками особистості. Саме тому створити правдиве уявлення про людину можна лише за умов спілкування або спільної праці. Вміння людини послідовно та цілеспрямовано розвивати і культивувати особисті соціокультурні властивості через відбір та засвоєння певних культурних цінностей і є індивідуальним естетичним смаком.

Естетичний смак має також і особливу модифікацію – художній смак. Розвивається він на основі естетичного і взаємно впливає на нього. Художній смак формується тільки через спілкування зі світом мистецтва і значною мірою визначається художньою освітою людини, тобто знанням нею історії мистецтв, законів формотворення різних видів мистецтва, знайомством з літературно-художньою критикою. Але оскільки змістом мистецтва є та ж сама система суспільних цінностей (щоправда, представлена у даному разі в художній формі), то і художній смак стає предметом суперечок, в усякому разі відтоді, як виникло саме поняття «смак».

Естетичний ідеал Естетична практика в своїх різноманітних формах на основі продуктивної творчої уяви формує особливе духовне утворення, в якому ідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Це – естетичний ідеал. У повному змісті естетичний ідеал можна визначити і як духовну мету естетичної практики.

Слово ідеал грецького походження (від «ідея», «поняття», «образ», «уявлення»). Як поняття використовується в ширшому розумінні, має відношення і до деяких інших сфер людської діяльності, наприклад: ідеал моральний, політичний або суспільний. Але в такому випадку частіше йдеться про певний принцип, сформульований в поняттях, таких як рівність, братерство, свобода тощо. Що стосується естетичного ідеалу, то він має духовно-практичну форму, оскільки звернений до емоційної, чуттєвої сфери людини або, як кажуть, постає в конкретно-чуттєвому образі.

Своє самостійне значення поняття ідеалу вперше здобуло в естетиці класицизму, де воно тісно пов'язане з вченням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування таким чином, що наслідування природи було доповнене наслідуванням ідеалу. Мистецтво повинно було не тільки відтворювати природу, а й покращувати, виправляти, ідеалізувати її. Відповідно до цієї концепції розширювались межі мистецтва. Адже при такій умові художник може створювати такі образи, які не мають реального прототипу в природі.

Особливої актуальності набуло це в умовах орієнтації мистецтва Європи на античне як на ідеал. І. Кант вважав, що ідеал носить нормативний характер, стаючи нормою і зразком для наслідування: «Як ідея дає правила, а ідеал служить у такому випадку прообразом для повного визначення своїх копій; і в нас нема іншого мірила для наших вчинків, окрім поведінки цієї божественної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і завдяки цьому виправляємось, ніколи, однак, не будучи в змозі зрівнятися з нею». Разом з тим, на думку Канта, ідеал повинен бути в кожному випадку не тільки «загальним», а й «індивідуальним», тобто представлятися не через абстрактне поняття, а безпосередньо у формі чуттєвого зображення.

Естетичний ідеал постає як одна із форм естетичного відображення дійсності. Причому відображення не пасивного, а творчого, активного, здатного відкинути випадкове, несуттєве і проникнути в сутність предмета. Тобто естетичний ідеал є відображенням сутності предмета, явища, процесу, до того ж сутності найвищого порядку, яка містить у собі вищу форму розвитку реальності. Такою формою є суспільство, а носієм її – суспільна людина Як сукупність усіх суспільних відносин. Естетичним ідеалом певного конкретного суспільства, тобто «чуттєвим ідеалом», і є прояв через окрему людину головних визначальних суспільних відносин.

Отже, естетичний ідеал є діалектичною єдністю об'єктивної і суб'єктивної сторін дійсності. Об'єктивна сторона – це реально існуюча дійсність, в якій зароджуються і діють тенденції суспільного розвитку незалежно від того, усвідомлюють їх люди чи не усвідомлюють. Вони виявляються в житті з більшою чи меншою повнотою, що залежить від конкретно-історичних умов. Що ж стосується суб'єктивної сторони, то тут ідеали є нічим іншим, як сукупністю цілей, ідей, носіями яких виступають передові суспільні сили. Справді, естетичний ідеал повинен спочатку, хоч у зародку, виникнути в самому житті, перш ніж він буде потім усвідомлений у формі різних естетичних уявлень і знайде відображення в мистецтві.

Домашнє завдання: Опрацювати поданий матеріал. Законспектувати виділене.