Тема: Проблема комічного в історії естетичної науки
Сміх, як відомо, звільняюче діє на людину, а почуття гумору вважається одним з найблагородніших людських почуттів. Звичайно, комічне і смішне - не одне й те саме, як І не все смішне - комічне. Останнє скоріш є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над повсякденними своїми інтересами. Комічне, як і трагічне, пов'язане зі свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними Інтересами. Гегель вважав, що загальним підґрунтям комедії є світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї як сутнісний зміст її знань і здійснень; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Протиріччя між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії.
Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині таким від народження, воно розвивається разом із розвитком особистості і стає показником динамічної пружності людського розуму й фантазії. За визначенням І. Канта, гумор у позитивному значенні є саме здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою, коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, але, звичайно ж, за певними принципами розуму.
Почуття гумору з необхідністю потрібне не тільки письменникові, художнику, а й читачеві, глядачу. Трапляються люди, які не відчувають комізму колізії, які зовсім нечуттєві до гумору. Цікаво, наприклад, як Гоголь, проаналізувавши першу виставу своєї комедії "Ревізор", визначив причину невдачі її постановників. Передусім, вважає Гоголь, невдало підібрано актора, який зробив Хлестакова звичайним брехуном, не зрозумівши справжньої природи комізму героя. Письменник упевнений, що більший успіх був би скоріше у випадку, якби на роль Хлестакова призначили найбезталаннішого актора, переконавши його в тому, що Хлестаков - людина спритна, розумна і навіть благородна. І це тому, підкреслює Гоголь, що Хлестаков зовсім не дурить - він не брехун за ремеслом, він сам забуває, що бреше, і навіть сам вірить в те, про що говорить .
Важко взагалі знайти в житті людини щось таке, над чим не сміються люди. Найбанальніші речі можуть викликати сміх, але так само сміються і над значними, глибокими явищами, якщо в них з'явиться якась несуттєва сторона, яка суперечить звичкам і повсякденному досвідові людей. Сміх тоді є лише виявленням самовдоволеного практичного розуму, знаком того, що ми досить розумні, аби розпізнати контраст і відчути себе вищими за комічного героя. Буває також сміх знущальний, дошкульний, сміх від відчаю тощо. Комічному ж, навпаки, властива безкінечна доброзичливість І впевненість у своєму безумовному піднесенні над власними протиріччями, а не сумне переживання. Зашкарублий розум не здатний до цього якраз у тому випадку, коли він найбільш смішний для інших.
Комічне найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначні і неважливі цілі здійснюються з виглядом великої серйозності та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого не втрачає, оскільки вона бажала чогось насправді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є і ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно нездатний до цього. Комічні колізії створюються і за рахунок зовнішнього випадку, збігу протилежних інтересів і характерів. Щоправда, тут не повинно допускатися перемоги хибного протиріччя, безглуздості і дурниць.
Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного - це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини.
Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, сатира, сарказм, іронія. Усі вони є знаряддям подолання недоліків у людині та соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людей про себе, засобом ствердження торжества ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.
Домашнє завдання: Опрацювати матеріал, законспектувати виділене.
Тема: Історичні закономірності розвитку мистецтва
|
Сутність мистецтва намагалася осмислити вже антична естетика в триєдності: «poietis – mimesis – techne». Poietis (грец. – мистецтво творення) виражає акт творчого діяння, що базується на натхненні та направлений на створення художнього продукту. Mimesis (грец. – наслідування, відтворення) – адекватне відображення дійсності, її ідеалізація, а також діяльність уяви. Techne (грец. – ремесло, наука) –довершеність твору, його виразність.
І сьогодні термін мистецтвовикористовується у різних значеннях: 1) майстерність, уміння, вправність; 2) творча діяльність, спрямована на створення художніх продуктів; 3) форма суспільної свідомості; 4) специфічний рід позанауковового знання про світ і людину. Сучасна естетика визначає мистецтво як особливий спосіб освоєння та відтворення дійсності у конкретно-чуттєвих образах відповідно до естетичного ідеалу, що не заперечує наведених вище трактувань.
Соціальна сутність мистецтва перш за все виявляється в його меті та предметі. Метою мистецтва є вдосконалення людини та суспільства, в якому ця людина існує. З давніх-давен воно було одним з універсальних способів конкретно-почуттєвого вираження життєвого досвіду (насамперед естетичного), одним із сутнісних поряд з релігією та мораллю компонентів культури, проявом творчої духовно-практичної діяльності.
Поступово суспільство навчилося використовувати потужну діючу силу мистецтва в найрізноманітніших цілях, іноді далеких від його естетичної природи. Але саме завдяки їм мистецтво підтримується державою, соціальними інститутами, тобто знаходить своє реальне буття, можливість реалізовувати себе як феномен культури.
Головним предметом мистецтва є людина в культурі. Великою прерогативою літератури й музики, театру й живопису виступає їхня здатність розкривати і досліджувати внутрішній світ людини. Мистецтво безпосередньо контактує з емоціями особистості – найбільш рухливою і пластичною сферою її психіки. Воно може сягати найпотаємніших куточків людської душі, хвилювати і робити людину щасливою й величною. За його допомогою людина здатна сприймати світ у всьому його багатстві й різноманітті. Мистецтво – це завжди розповідь про людину, для людини та в ім’я людини. Це – хранитель цілісності особистості, гарант цілісності культури та життєвого досвіду людства. Саме в цьому його всесвітньо-історичне призначення.
Наука відносить походження мистецтва до часів формування людини сучасного фізичного типу (пізній палеоліт), а деякі вчені навіть і саму причину розвитку homo sapiens вбачають саме в мистецтві.
Загальновизнаного пояснення причин виникнення мистецтва не існує й донині. Традиційно витоки мистецтва пов'язують з первісною релігією. Магія полювання й магія родючості знаходили відображення у творчості прадавніх художників, де образам мистецтва надавалося значення заклинання, а не насолоди. Така точка зору заснована на тому факті, що первісні митці робили зображення на значному віддаленні від входу: у потаєних місцях печер, темних камерах і коридорах, де не могли розійтися й дві людини. Це пояснюють бажанням створити навколо настінних зображень атмосферу таємниці, природну для магічних дій. Існує також традиція пов'язувати походження мистецтва з ігровою діяльністю. Первісні зображення з плином часу ставали менш реалістичними, більш умовними. Саме для гри характерне створення людиною певного порядку в умовному просторі й часі, що визначається ним самим. Граюча людина виражає себе в умовно незалежному, вільному стані незацікавленості стосовно всього, що не пов'язане із грою. Відсутність зовнішньої, сторонньої мети (останньою стає сама діяльність) ріднить мистецтво й гру.
Мистецтво пізнає дійсність через художній образ, який вбирає в себе все багатство, всі суперечності й труднощі художнього процесу. Вже антична естетика (Платон, Аристотель, Плотін) зверталася до проблеми художнього образу, наголошуючи, що мистецтво не займається копіюванням предметів і явищ, а намагається проникнути в їхню сутність.
Художній образ – притаманна саме мистецтву форма відтворення, тлумачення й освоєння життя шляхом створення мистецьких об’єктів, що впливають на нього. Образ часто розуміють як елемент або частину художнього цілого, що має самостійне життя і зміст. Але в більш загальному значенні художній образ – це алегорична, метафорична думка, що розкриває одне явище через інше, це втілення ідеї в конкретно-чуттєвій художній формі, це спосіб існування твору і головний критерій його приналежності до того чи іншого мистецького роду і жанру. Художній образ – серцевина й сутнісна основа мистецтва. Це завжди складний структурний феномен, бо має свою логіку, розвивається за своїми законами, одним із яких є саморух.
Його життя починається з образу-замислу, що може приймати форму короткого плану, програми або схеми, потім об’єктивується, втілюється в образ-твір, який є індивідуальною формою вираження суб’єктивних міркувань художника про сутність пізнаної ним дійсності та її типізацію і, врешті, уявою читача-глядача-слухача перетворюється в образ-сприйняття. Керуючись перш за все своєю фантазією, майстерністю й досвідом, художник задає всі споконвічні параметри образу, але потім він вже нічого не може змінити, не роблячи насильства над створеною художньою реальністю, художньою правдою. Життєвий матеріал, покладений в основу задуму, веде за собою, і художник часом приходить зовсім не до того висновку, якого прагнув. Герої творів «поводяться» стосовно авторів як діти до батьків. Вони зобов'язані їм життям, їхній характер значною мірою сформований під впливом батьків, вони «слухаються» їх, виражаючи шану і повагу. Однак, як тільки їхній характер зміцніє, вони починають діяти самостійно і часто бувають «неслухняними», бо не беруть до уваги авторську волю. Тому художній образ є неповторним, принципово оригінальним. Навіть опановуючи той самий життєвий матеріал, розкриваючи одну тему на основі загальних ідей, справжні митці створюють різні образи, які несуть відбиток індивідуальності автора.
Художній образ – багатозначний, бо має глибокий зміст; кожна епоха і культура знаходять в ньому свої риси. Один з аспектів багатозначності образа – недомовленість. Художник майже ніколи не розкриває свої думки повно й всебічно. А коли образ неповністю розкритий митцем він сприяє розвитку творчого мислення, фантазії, уявлення читача-глядача-слухача. Процес сприйняття стає співтворчістю, а не домислом сваволі. Той, хто сприймає образ, одержує вихідний імпульс для роздумів, йому задається емоційний стан і програма переробки художньої інформації, але за ним збережені свобода вибору і простір для творчої фантазії. Недомовленість образу, що стимулює творчість сприймаючого, з особливою силою проявляється в принципі non finita (відсутності кінцівки, деякою мірою незавершеності твору).
Художній образ – єдність об’єктивного і суб’єктивного: дійсності, переробленої творчою фантазією митця, його ставлення до зображеного, всього багатства його особистості. За образом завжди стоїть його творець. Образ в мистецтві – своєрідний автопортрет митця. Разом з тим художній образ – єдність загального й одиничного. Якщо в мисленні діалектика загального й одиничного відповідає їхній взаємодії в дійсності, то в мистецтві загальне проявляється в індивідуальному й через індивідуальне в конкретно-чуттєвій формі. Художнє узагальнення через індивідуалізацію – типізація; художник завжди показує суттєве, головне у явищах через конкретне, окреме, часткове.
Таким чином мистецтво створює особливий художній світ – реальний і нереальний. У своїй реальності він є концептуально навантажена модель дійсності, що складається з осмислених і пропущених через серце художника вражень буття. Одночасно художній світ нереальний, тому що скільки б читач-глядач-слухач у цей світ не пірнав, він нічого не зможе в ньому змінити, втрутитися в його життя й запобігти його розвитку.
Художній образ – це своєрідна сполучна ланка між реальним світом і його естетично перетвореним у сприйнятті й переживанні духовних цінностей відображенням. Але, що важливо, образ не тільки наслідує природу, а й кидає їй виклик задля протистояння минулому й уникнення ентропії та дисгармонії. Художній образ, виходячи за межі індивідуального досвіду, набуває статусу духовної, естетичної цінності культури.
Образ завжди пов’язаний зі змістом твору – його основою; вони обов’язково зумовлюють один одного. На питання про зміст мистецтва звичайно відповідають, що це – дійсність, бо з більшою або меншою умовністю, уявою й фантазією воно відтворює навколишній світ, а також емоції, думки, вчинки людини. Разом з тим зміст художнього твору – це вияв духовного світу художника. Виражаючи свої емоції, світогляд, він їх пізнає та відтворює за допомогою відображально-виражальних засобів мистецтва. Художній твір стає фактом об’єктивного естетичного впливу на суспільство, включається в культурно-історичний процес як естетична цінність і, навіть, переживає свого творця. Останній як «джерело» змісту мистецтва відбивається і в акті суб’єктивного «перетворення» дійсності, і у процесі об’єктивного буття твору мистецтва. Таким чином зміст є яскравим проявом діалектики об’єктивного і суб’єктивного, адже, відображаючи певні процеси і явища, художник завжди висловлює своє ставлення до них.
Аналіз мистецтва як особливого типу духовного досвіду, відмінного від інших його видів, уперше здійснив Аристотель у відомій праці "Поетика". Нагадаємо, що мистецтво філософ вирізняє як особливий вид духовного досвіду, порівняно з науковим знанням. Іншим важливим аспектом естетичного аналізу є осмислення мистецтва як особливого виду формуючої діяльності, що створює виразну за способом зображення та внутрішньо завершену за змістом логіку зображення подій, явищ, стосунків, відповідно з ідеєю.
Домашнє завдання: Опрацювати поданий матеріал, законспектувати виділене. |
Комментарии
Отправить комментарий